home
Опозиційний рух.Етно-національні та релігійні проблеми в Україні
Зовнішнім каталізатором розвитку опозиційного руху в Україні стали події в Угорщині 1956 р., "празької весни" й окупації Чехословаччини військами країн-членів Варшавського договору, польської кризи 50-х років і страйків робітників Польщі в 1970 р. Внутрішньою передумовою для діяльності опозиції був фактичний бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національно-культурного життя. В ці роки значно посилилося штучне звеличення ролі російського народу, його особливого місця й призначення в історії. Державного рівня набула ідеологія "старшого брата", глибоко образлива для гідності інших народів. Особлива увага в ідеологічних установах зверталась на перекручення історичної правди про долю народів СРСР. Усіма засобами поширювалася теза про так званий "добровільний" вступ підкорених народів до складу царської Росії, замовчувалися колонізаторська політика царського уряду, суперечливий характер боротьби за владу Рад у багатьох національних регіонах. Пропагандистська стор. 9 з 32 кампанія особливо посилилася під час святкування 300-річчя входження України до складу Московського царства і після Указу Президії Верховної Ради СРСР про передачу Криліської області до складу УРСР ^ Опозиційний рух в Україні другої половини 50-80-х рр. представляли такі основні течії: самостійницька (національно-визвольний рух підпільних груп); національно - культурницька (рух шестиидесятників"); правозахисна (у 70-х роках отримав назву дисидентської Щ} ) та рух за свободу совісті (релігійна опозиція). Найрадикальнішою і найбільш переслідуваною була самостійницька течія. її представники боролися за державну самостійність України шляхом агітації за вихід зі складу СРСР. У 1954-1959 рр. за даними каральних органів, є Україні було припинено діяльність 183 "націоналістичних та антирадянських угруповань ", до судової діяльності за антирадянську діяльність було притягнуто 1879 осіб ^ . Прикладом може слугувати стор. 10 з 32 заснування Української робітничо- селянської спілки (1959 р.) під керівництвом Л.Лук яненка, яка задекларувала замету вихід України зі складу СРСР конституційним шляхом & . Короткочасний період Хрущовської відлиги сприяв появі та оформленню демократично мислячої опозиції "шестидесятників", які в Україні стали на захист цивілізаційних засад розвитку суспільства, прав людини, рідної мови і культури. Представники національно-культурної течії вимагали створення умов для духовного і культурного відродження українського народу <0і - Патріотичний характер ліала творчість і громадська діяльність І.Драча, Л.Костенко, В.Силіоненка, істориків О.Апанович, М.Браичевського, літераторів І.Дзюби, Є. Сверстюка та ін стор. 11 з 32 Специфічний характер світогляду і діяльності представників національно-культурного руху полягав у тому, що вони визнавали радянську політичну систему, але відкидали провідну роль Росії, фактичну асиміляцію Щ} , намагалися на основі правових засад легалізувати право націй на самовизначення, апелюючи до ленінської спадщини і Конституції СРСР.Впровадження в життя ідеологічної концепції "зближення і злиття націй" свідчило про сплановану поступову деформацію існуючих національних форм. В ці роки значно посилилося штучне звеличення ролі російського народу, його особливого місця й призначення в історії. Русифікації шкільної освіти сприяв Закон "Про зміцнення зв'язків школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти", прийнятий в Україні у 1959 р. Він окреслив головну тенденцію: в подальшому школи, технікуми і вузи будуть переведені на російську мову викладання. Право батьків обирати мову навчання для стор. 12 з 32 дітей призвело до скорочення кількості українських шкіл з 25308 в 1959/60 навчальному році до 23574 у 1965/66 р., відповідно кількість російських шкіл збільшилася з 4192 до 4703. Але кількість шкіл не відбивала реального співвідношення учнів . В українських школах навчалося 3 млн 525,3 тис. (70%) учнів, у російських - 1 млн 524,5 тис. (до ЗО %). У дошкільному вихованні ситуація була значно гіршою: з 4449 дитсадків республіки у
3153 виховна робота велася російською мовою, в 32 -національними, в решті 1264 - українською. У 1950-1963 рр. українських книг виходило менше половини, суттєва диспропорція була характерна для наукових видань: технічних видань російською мовою було більше у 3^4 рази, ніж українських. Лише в третині вузів УРСР викладання велося українською мовою. В КШ} наприклад, лекції читалися лише російською <^? . Потужне продовження політики русифікації здобуло в наступні десятиріччя (^ . Прихильники правозахисної течії вимагали дотримування стор. 13 з 32 Конституції і законів, ідей гуманізму і демократії, свободи і прав людини, прав національних меншин. Значною подією для розвитку та оформлення опозиційного руху стало видання зоірки документів В.Чорновола О) "Лихо з розуму". За даними Секретаріату Міжнародної амністії політв'язнів у СРСР налічувалося близько 600-700 осіб, українці серед них у різний час становили від 25% до 75% ф Майже повністю знищений в 1970-1971 рр. опозиційний рух відновився і трансформувався в правозахисний під впливом Заключного акту Гельсінської наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975 р). В листопаді 1976 р. Українська Гельсінська група (УГГ) була створена в Києві ф ' . До її складу увійшли письменник М.Руденко, генерал-майор П.Григоренко, О.Бердник, Л.Лук'яненко та ІКандиба. Упродовж: 1977-1981 рр. усіх учасників УГГ було заарештовано (^ . Політика радянського уряду щодо церкви в СРСР стор. 14 з 32 збільшувала кількість потенційних прихильників опозиційного руху. Атеїстична пропаганда властей і відкрита дискримінація православної церкви на початку 60-х років сприяла пожвавленню діяльності УПЩ у підпіллі. Навесні 1967 р. у Галичині і на Закарпатті налічувалося більше 150-ти єпархіальних священиків, понад 100 ієромонахів і братів василіанського чину. Після певного ПОЛІ якшення відносин з РПЦ радянська влада на початку 60-х років, не вдаючись до крайніх методів боротьби з релігійними об'єднаннями, намагалася юридично обмежити їх права <^? . У 1961 р. зі списку пам'яток архітектури було виключено сотні церковних споруд. На 1962 р. знято з реєстрації і закрито 3,5 тис. культових споруд, з них 1,5 тис. було кинуто напризволяще. До
осені 1964 р. РПЦ втратила п'ять із восьми духовних семінарій. Загалом у 1962 р. в Україні було знято з реєстрації 1263 релігійних об'єднань різних конфесій. У наступні роки політика радянської влади в ставленні до церковних громад кардинальних змін не зазнала.